Впродовж останніх століть на Буковині інформацію про народження, одруження та смерть людини в першу чергу записували у церковні книги (ще їх називають метричні книги, звідки і пішло слово метрика ).

Що ж вони собою являють ці таємні книги?

По-перше, вони великих розмірів, іноді одна книга важить близько восьми кілограмів.

Окремі з них збереглись у доброму стані: шкіряна обкладинка та прекрасні записи чорнилом, збереглися навіть записи гусячим пером.

По-друге, такі книги оберігалися в минулому тисячолітті спеціальним церковним законом, і доступу до них ніхто не мав, окрім писаря та свяще­ника. Писарів здебільшого обирали на конкурсній основі. Основні вимоги – грамотність та гарна каліграфія. Церковні книги іноді можуть нам багато розповісти про наших пращурів.

На жаль, з плином часу та через різні обставини, за яких зберігалися книги, вони набули доволі непоказного вигляду: над ними «попрацювали» і вогонь, і вода. Окремо варто сказати про чорнила, якими робили записи у церковних книгах. Наприклад, за австрійської доби вони були дуже високої якості, їх привозили із Відня, такі записи добре збереглися, іноді навіть здається, що запис зроблений щойно. А записи зроблені кульковими ручками, записи зроблені ними, часто зовсім зникають, не витримавши випробування часом. Трапляється, що розгортаєш архівну справу, а аркуші в ній чисті; особливо паста боїться сонячних променів.

В обласному архіві зберігаються церковні книги, починаючи із XVIIІ ст. Коли береш таку книгу до рук, складається враження, що повертаєшся у ті да­лекі часи. Гортаючи її сторінки, бачиш, скільки, наприклад, народилося немовлят 1825 року в Чернівцях чи в будь-якому буковинському селі, скільки повінчалося того року, скільки людей померло. Розгортаєш сторінку наступною року і читаєш про народження у когось первістка. Тут і людські трагедії — записи про смерть. Церковна книга — це своєрідна історія в історії, яка немов оживає на твоїх очах.

У давні часи національність не фіксувалася. Домінувало віросповідання родини, зазначалося, до якої релігії чи конфесії належали батьки, до такої записували й щойно народжене дитя. Іноді можна бачити такі записи, як «син графа» чи «дочка барона» — саме ці люди були, як кажуть, з вищого суспільного прошарку.

На Буковині у минулому тисячолітті переважали такі конфесії: православна, греко-католицька, римо-католицька, іудейська.

У різних конфесій такі записи велися різними мовами: старослов’янською, німецькою, румунською, польською, єврейською, російською, українською, але переважали старослов’янська, російська та українська. Інколи для записів про народження, шлюб та смерть відводились окремі книги.

Наприклад, у православних церковних книгах велися такі записи: на титульному листі записувалася назва села (міста), дата початку реєстрації записів про народження, шлюб, смерть і кінцева дата таких записів.

Про народження подавали таку інформацію: рік, число й місяць народження, дата хрещення, номер будинку, де народилися дівчинка чи хлопчик (тут варто додати, що, наприклад за австрійської доби на Буковині всі будинки мали свої номери навіть у сільській місцевості); далі ім’я дитини (її називали на честь дідуся чи бабусі, або зверталися до церковного календаря, і називали новонародженого на честь святого, якому приурочений цей день; ім’я та прізвище батьків народженого, ім’я та прізвище хрещених батьків та кумів, прізвище священика, який охрестив немовля.

Якщо дитина була незаконнонародженою, це також зазначалося в окремій графі.

Про одруження записували наступне: дата одруження, ім’я та прізвище тих, хто вступає у шлюб, номер будинку, звідки походять молоді (якщо одне з молодят з іншого села — про це обов’язково вказувалося), прізвище вінчальних батьків та свідків, прізвище священика, який вінчав чи завершив таїнство.

Про смерть подавалися такі відомості: рік, число, місяць смерті, ім’я при похрещенні та постійне місце проживання, віросповідання та соціальний стан, звання, причина смерті (хвороба), назва хвороби (переважно у цій графі записано «сухоти»), прізвище та підпис священика, який здійснив обряд поховання.

Колись у різних селах Буковини церковні книги велися різними мовами та були різних форм.

Тут варто пригадати одну цікаву історію, що трапилась з моєю зна-йомою з Оттави (Канада), коли вона розшукала в архівах своє родинне коріння. Ось що вона розповіла: «Мої батьки походять з Буковини, із села Маморниця. Мій дідусь та бабуся виїхали до Канади, коли моєму батькові було років 9. Мій батько, коли був уже в поважному віці — понад сімдесяти років, сказав, що серце завжди підказувало йому, що у нього ще були сестри та брати, про яких він нічого не знав, і все мене просив, щоб я звернулася до архівних джерел у пошуках його родоводу. Я, по правді, у це не вірила, бо знала, що в мене ніколи не було рідних — ні тітки, ні вуйка, але щоб заспокоїти серце татуся, звернулась з листом до державного архіву Чернівецької області й отримала відповідь, що у мого батька були три сестри і чотири брати. Що ж з ними трапилося?

Я пригадала, що у штаті Юта (Америка) живе двоюрідна тітка, яка народилася також у Маморниці. Їй уже понад дев’яносто років, можливо, вона щось знає. Я сіла в літак і полетіла до тітки. Вона все підтвердила, що у мого татуся народилися брати та сестри, але всі повмирали маленькими і поховані у Маморниці, а вижив тільки мій батько.

Таких людських доль можна зустріти чимало. Коли береш до рук таку церковну книгу, складається враження, що ти повер-таєшся в інший вимір часу і перед тобою сотні й сотні людських історій, сповнених радості та горя, історії наших буковинців.

Приємно пригадати, що мною було досліджено у архіві генеалогічне коріння яке, походить з наших буковинських земель, зокрема Рамону Джону Гнатишину генерал-губернатору Канади, Василью Курилику, художник, Аркадію Жуковському, художник, Євгенії Дутчак- Заячківська професор оттавського університету, Миколі Бідняку, художник, Ервіну Чаргофу лавріат Нобелівської премії, Марії Руснак журналіст радіо “Канада” відомого в Америці архітектора Івана Жуковського, Зеноній Стефанів історик, та багатьом маловідомим тим, що мають родинне коріння у нас на Буковині.

Отже ми з вами можемо дізнатись, а хто були мої пращури можливо вони мали високий титул чи високий чин, звідки походить наше фамільне коріння.

А, як будувати своє генеалогічне дерево? Запитаєте ви. Дуже просто, потрібно спочатку зібрати всю інформацію про ваших пращурів і починаєте робити таке собі дерево, яке росте і перші ваші предки повинні починатись з діда прадіда які маєте розмістити в корінні самого дерева , а далі по наростаючому це по гілках розміщати тих хто родився наступним де з’єднувались родини і аж до сучасних днів. Скажу чесно, що це надто клопітка робота, іноді вона займає багато місяців та років, але коли ти збереш до купи своє родинне дерево тоді ти будеш знати звідки ти родом і хто були твої пращури.

Степан КАРАЧКО, краєзнавець

Буковина протягом Першої Світової війни постійно була театром воєнних дій. Тому по закінченні війни у 1918 р. вона було значною мірою зруйнована і дезорганізована. Українське населення постраждало від війни найбільше. Культурна, освітня робота занепала, українська преса майже не видавалася. В роки війни тут виходили тимчасові часописи: “Нова Буковина”, “Борба”. У 1918 р. вони були закриті. На той час в населених пунктах Буковини проживало близько 320 тисяч українців. У цей час посилювався утиск з боку влади щодо української мови і преси. Жорсткий, фактично окупаційний режим, заборона навіть зборів і мітингів та цензура преси в Румунії вкрай негативно позначалися на стані української преси краю. Випуск газет без дозволу влад вважався злочином, а поширення в них національно-демократичних ідей – подвійним, за це, як за зраду державі, могли присудити до страти. У 1922 р. влади розгорнули роботу по сприянню виїзду українців з Буковини та заселенню вивільненої землі румунами. Дослідник М. Лозинський у 1923 р. писав: “Українська мова не має ніяких прав, українське друковане слово загибає під особливою цензурою”. Газета “Голос Буковини” виходила з січня 1919 року. Це був додаток до офіційної румунської газети “Glasal Bucovinei”. Газета, наприклад, друкувала підручник румунської мови. Ця газета існувала лише рік, бо не цікавила аудиторію.

Українські вчителі на загальних зборах в Чернівцях у 1920 р. вирішили відновити закритий у 1914 р. двотижневий часопис “Каменярі”. Суто педагогічне видання, журнал у більшості номерів мав на сторінках білі плями після втручання цензури та напис “Цензуровано”: викидалося все, що не відповідало політиці “румунізації” українських шкіл, судів, інших державних установ. Преса навіть за тих умов знаходила можливість виступати проти цієї політики. Певний вплив на діяльність преси в Буковині мала соціал-демократія, причому буковинські есдеки існували як секція Румунської СДП. Вони видавали цілу низку газет від 1919 по 1928 рр. Першу з них – “Воля народа” (1919-1920 рр.) – редагував видатний публіцист Сергій Канюк. Вона починалася як двотижнева, через рік стала щотижневою, втім, мала невеликі тиражі. Газета спілкувалася з румунськими та віденськими соціал-демократами. В ній подавалися новини про громадянську війну в Україні, потім про життя цієї радянської республіки.

Згодом у протидії з сигуранцею – румунською службою державної безпеки – з’являлися замість закритих видання “Громада”, “Боротьба”, “Земля і воля”, “Борець”. Всі вони, за свідченням М. Романюка, “фактично один і той самий часопис, який… відповідав ідеологічним засадам однієї партії. Їх автори й редактори не сприймали політики українських націоналістів, бачили в ідеалі єдину і неподільну радянську Україну, наполегливо роз’яснювали буковинцям положення марксизму-ленінізму.

В 1920 році С. Канюк був відсунутий від редагування правою фракцією партії (“соціал-угодівцями”), політичні позиції часопису були різко змінені, як і назва – тепер це став “Робітник”. Очолив газету її найактивніший автор Кость Кракалія, що стояв на позиціях анти більшовизму. Виходила вона щочетверга на чотирьох сторінках. Ідейним стрижнем номерів ставали передові статті, наприклад, “Спільний фронт світового пролетаріату”. Після закриття виходила під назвою “Вперед”, з 1927 р. як “Боротьба”.

Умови, в яких видавалися ці політичні часописи, характеризує така деталь: кожен номер їх цензурувався, політичні матеріали знімалися безжально. Опозиційність владі по багатьох позиціях ще більше ускладнювала їх становище. Так, газети виступають проти проведення аграрної реформи, яка б ще більше збіднила українське селянство Буковини і збагатила б румунських поміщиків. Крім того, за умов реформи передбачалося, що землю дадуть тим, хто доведе свою належність до румунської національності. Ясно, що ці шовіністичні дії влад погіршували становище в суспільстві та ускладнювали роботу українських часописів. Під впливом соціал-демократів Румунії перебувала газета “Громада”(1921 р.) Сергія Канюка. В ній з симпатією подавалися події радянської України, висвітлювалося повсякденне життя трудящих українців Буковини. “Громада” гостро полемізувала з “Робітником” саме в питаннях ставлення до радянського ладу. Цікаво, що практично всі статті тут друкувалися без підпису. Газета “Боротьба”(1925-1928 рр.) від перших номерів зайняла анти королівську позицію, закликала до створення робітничо-селянського фронту боротьби з владою. Її аудиторією були робітники і селяни. Її називали: ”чорна” газета саме через викриття “чорних” справ румунських влад. Головною темою було поєднання селян та робітників заради втілення соціалістичних ідей. Здавалося б, есдеки не повинні б були робити плани щодо підтримки селянства, в Європі це були партії промислового пролетаріату. Але серед буковинського населення 80 процентів були саме селяни, і це позначалося й на діяльності органів преси.

Незалежна газета “Рідний край”, яку редагував Лев Когут, один з лідерів національної партії, відкидала ці звинувачення. В 1928 році українські соціал-демократи відокремилися від румунських однодумців. Редактор “Борця” (1929-1930 рр.) І. Стасюк став секретарем новоствореної внаслідок розколу Партії українських працюючих Румунії “Визволення”. Девізом обрано гасло: “Пролетарії всіх країн, єднайтеся!”. Її виступи відрізнялися різкістю, непримиренністю, вона не шукала співпраці, а вела жорстку боротьбу не тільки з владою, а й з есдеками.

Подекуди зустрічається різка критика на адресу сигуранці, жандармерії, і це викликає подив: в умовах становища облоги, фактично окупації Буковини українські газети дозволяли собі публікації, які були абсолютно неможливі в під радянській Україні: ніякої критики на адресу НКВС, чекістів там ніхто б не дозволив. Газета ця, як і її попередники, також гостро полемізувала з іншими українськими партіями Буковини, виступаючи з анти румунських і прорадянських позицій. У 1933 р. подібну ж позицію зайняв їхній спадкоємець – часопис “Народ” за редакцією С. Канюка. Чернівецьким друкарям забороняли їх тиражування, тому окремі номери були випущені в приватних друкарнях. Виглядали вони поліграфічне дуже бідно, однак в політичних суперечках поводилися безкомпромісно.

На Буковині на той час існувало декілька незалежних газет, що тяжіли до так званого народовець кого, тобто націоналістичного, табору, наприклад, газета “Зоря” (1924-1925 рр.).

Вона займала серед споріднених видань більш нейтральні позиції, прагнула до об’єднання українських національних сил, виступала проти розділення української спільноти Буковини на ворогуючі партії, за об’єднання всіх навколо “Зорі” (статті “Гуртуймося”, “Непорозуміння” тощо).

Українська інтелігенція краю відновила у 1921 р. вихід довоєнного часопису “Народній голос”, що стояв на різко антикомуністичних і антирадянських позиціях, що видно, зокрема, в статті “Московський рай а комуністичне пекло”. Газета “Земля” (редактор М. Чепечук) боролася із занедбанням української справи, викривала роз’єднаність українського населення краю, описуючи тих, хто:“…слухають румунські слова і навперейми запобігають румунської ласки… Інші, гадаючи підлеститися Румунам, поприставали до румунських політичних партій, на всі лади вислуговуються їм”. Політична національна газета “Рідний край” (1926-1930 рр.) підтримувалась національною українською партією з центром у Чернівцях. В 1930 році об’єдналася з видавництвом “Час“ і почала виходити щоденно. Часопис „Час” прагнув об’єднати, згуртувати такі освітньо-громадські осередки, як “Народний дім”, “Руська бесіда”, “Жіноча громада”, “Українська школа”, “Міщанський хор”. Саме на єднанні, якого так бракувало українцям за тих умов, постійно й енергійно наполягала газета “Рідний край”. Селянам часопис адресував такі рядки: ” В єдності нашій економічній здобудемо єдність культурну і станемо людьми між людьми. Нічого не варті всі наші немислимі організації, доки ми не піднімемо своє господарство, щоб воно дало нам бодай вдвічі більший дохід, доки не візьмемо в свої руки весь торг продуктами сільського господарства, щоб обминути посередника… доки не заснуємо свої власні банки довготермінового кредиту з малим процентом, доки не будемо мати сотні мільйонів доходу народного, яким розпоряджаючи, зможемо задовольнити всі свої культурні потреби, до шкіл і театрів включно…” Мабуть ці лозунги найактуальніші і сьогодні (від автора)

Хліборобська партія видавала газету “Хліборобська правда” (1923-1938 рр.). Редактор і видавець її Кость Кракалія, посол (депутат) румунського парламенту, перейшов сюди з позицій соціал-демократа. Це була аграрна газета і за змістом, і за аудиторією, і за політичними орієнтирами, і за складом авторів-дописувачів. Єдиний журнал “Промінь” (32 сторінки) з літературними додатками друкував літературні доробки місцевих авторів. Дитячий журнал „Ластівка”, який був дуже популярний в буковинських родинах. Журна ніс своєму читачеві починаючи від дитячих віршів, оповідань історичних оповідей тим же піднімаючи український національний дух серед буковинських діток.

Ось так коротко ми з вами переглянули низку газет та журналів які виходили в міжвоєнний період. Вони були різнопланові і в основному належали ті чи інші партії. Також були і незалежні видання яким було дуже важко утримуватись на плаву і бути опозиційними до австрійської та румунської влади.

Степан КАРАЧКО, краєзнавець

У Державному архіві Чернівецької області зберігається пергаментна грамота про закладення пам’ятника Чорний Орел датована 26 квітня 1901 року. В ній повідомляється, що з ініціативи офіцерського корпусу полку вирішено спорудити в Чернівцях пам’ятник загиблим воїнам. Монумент споруджувався на кошти ландтагу (крайового сейму) Буковини, Православного фонду Буковини, офіцерського корпусу полку, а також на добровільні пожертви жителів краю. Крайове місто Чернівці виділило під майбутній меморіал будівельний майданчик. Закладення фундаменту відбулося в день освячення нового прапора полку.

З цієї нагоди була видана пам’ятна ювілейна брошура німецькою, румунською та українською мовами. Грамоту підписали ерцгерцог Євген фон Савойєн, митрополит Буковини Аркадій Чуперкович, крайовий президент Фрідріх фон Бургіньон, чернівецький бургомістр барон Антон Кохановський, єпископ Володимир Репта, командир 41-го полку полковник Карл Двожак, греко-католицький священик Целестин Костецький, головний рабин Йозеф Розенфельд, віце-бургомістр, член комітету зі спорудження пам’ятника Йозеф Грегор та інші. Грамоту було вміщено до латунної капсули, яку заклали до фундаменту монумента. Очевидно, після знесення пам’ятника грамоту передали на збереження до архіву. Пам’ятник було відкрито в грудні 1901 року.

Вже довгі роки точиться дискусія про відновлення пам’ятника, але нажаль окрім установлення дерев’яного Христа справа далі не пішла. Скільки вже було створено громадських комісій, але віз і нині там.

Пригадую, що міська влада відновлення пам’ятника обіцяє, ще з 90 років. На передодні 600-річча нашого міста нам знову обіцяли. На жаль все залишається тільки обіцянками. Саме ця історична пам’ять про загиблих воїнів має бути честю та совістю нашої міської влади.

Степан КАРАЧКО, краєзнавець

Греко – Католицька церква на теренах буковинської землі має свою давню історію, яка налічує понад два столітті. Ще в 80-х роках ХУІІІ століття, було зроблено перші кроки до з організування Української Грето – Католицької громади. Нажаль у той час цю справу довести до кінця так і не удалося. Важливі зміни стали в 1811-184 рр., коли на Буковині розпочались перші регулярно Богослужіння. Їх відправляли священики О. Студницький, В. Терлецький, Г. Дубовіцький, С. Лижогубський саме вони зробили чимало для того щоб повернути людей не тільки до церкви, а всяко підтримувати дух національного відродження українців Буковини.

Першого жовтня 1914 року парохом і деканом для Чернівецької губернії було призначено отця Теодора Лаврецького, який підпорядковувався Митрополиту Львова. Тут варто сказати, що декану Т.Лаврецькому також підпорядковувались, окрім нашого міста, громади Садгори, Заставна, Погорилівки, Великий Кучерів, Серет, Глибока.

Перші греко–католицькі священики у нашому місті відправляли службу божу в Римо-Католицькому костьолі при вівтарі Успіня Пресвятої Богородиці. Тут була домовленість між двома конфесіями, що русини (українці) користуються костьолом ранком до восьмої години, а потім службу, Божу відправлятимуть Римо – Католики. З часом, громада українських католиків нашого міста збільшувалась і такий розподіл часу, уже не влаштовував їх. У 1820 році наш городянин Тадей Туркул подарував невеличку земельну ділянку та пожертвував невелику суму грошей під забудову нової церкви для Греко–Католиків Чернівців.

31 травня 1820 року було освячено наріжний камінь фундаменту майбутньої церкви. І вже 10 червня 1821 року новозбудована церква отримала благословення. Першу назву церква отримала на честь святих Петра і Павла. У зв’язку з цією великою подією, наступного дня українці – буковинці здійснили процес ний похід від Римо – Католицького костьолу до новозбудованої церкви. В цьому брали також участь Римо – Католики, які щиро вітали з новобудовою Греко – Католиків. Теодор Лаврецький був парохом до 1835 року, а потім 46 років душепастирствував отець Т, Максимович. Важливою подією тоді стає подальша розбудова церкви, в Італії замовляють іконостас та два вівтарі, які стали не тільки окрасою церкви, але і всього краю. У розписі ікон іконостасу та вівтаря, брав участь відомий польський іконописець Адам Отеховський (сьогодні можна побачити його автограф на іконі Ісуса Христа ). Іконостас, та два вівтарі було розмальовано в 1840 році. Для церкви було подаровано чудотворну ікону Матір Божої, яка була відпечатала та обрамлена позолотою у краківських майстрів у 1879 році.

У 1880 році католич ну візитацію до Чернівців здійснив митрополит Йосиф Сембратович. При церкві засновується перше братство святого “Тадея”. В той час коли деканом був Юліан Сембратович, товариство святого “Тадея” значно розширило свою діяльність, чим високо піднімало авторитет церкви. З 1885 року Греко – Католиків Буковини очолив Келистин Костецький. На той час парафія вже була підпорядкована Станіславському Єпископату. Тут варто зазначити, що до Греко – Католицького віроізповідання належало чимало суспільно – політичних та культурно – освітніх діячів нашого краю, це – професор Чернівецького університету Ігнатій Онишкевич, Степан Смаль – Стоцький, Омелян Калужницький, І.Темінський. А, Шанковський, С Виницький, І.Окупевський також видатні буковинські письменники – Юрій Федьковим та Ольга Кобилянська. Важливим явищем у духовному житті церкви стало заснування при церкві першого жіночого товариства Буковини “Мироносиці”

У 1900 році вперше, як єпископ Станіславський на Буковину прибув Андрій Шептицький. Саме тоді він побував у Вашківцях, Кіцмані,Заставна,Чернівцях, Садгорі, Сторожинцях тощо.
Шептицький робив велику справу проповідуючи та навчав у церквах катехизму молоді, оглядав школи та культурні українські товариства. Андрій Шептицький не одноразово приїжджав на Буковину і завжди його приїзд ставав важливою подією у духовному житті наших краян.
У 1918 році Буковину насильно приєднують до Румунії.В 1923 році громада та отець були підпорядковані Блажі Семигородської Митрополії до1930 року як окрема апостольська адміністратора на чолі з прелатом Климентієм Злепком який мав свій осід у Сереті.

У 1930 році на підставі нового конкордату було створено Мармароську єпархію з осадом у Бая –Маре До цієї митрополії передано було також понад 20 громад Буковини. На той час на Буковині було вже 18 тисяч українських Греко – Католиків. Нажаль церковного приміщення не вистачало тому буквально перед війною було розбудовано другу частину церкви.

У 1937 році і вона отримує назву Собор Успіня Пресвятої Богородиці. У 1940 році кількість греко – католиків Буковини зросло й становило вже 28 тисяч. З приходом більшовицької влади на Буковину церква зазнала гоніння та при слідування. Уже у 1946 році на Буковині було заборонено богослужіння в українських Греко – Католицьких церквах. Священники та громада були змушені йти в підпілля. Собор Успіня Пресвятої Богородиці було передано в підпорядкування Православної церкви Московського Патріархату. Частина вірних УГКЦ перейшли до Римо – Католицького костьолу, а частина до Православної Церкви. Довгий час вірні УГКЦ збирались у підпіллі, богослужіння відправляв священик Кость Демитро, декан Стефко. А в соборі Успіня Пресвятої Богородиці, таки зорганізувалась двадцятка вірних УГКЦ та громада, але вона була дуже не велика і тому навіть не в змозі була платити податки тому у1961році собор було закрито повністю. При закриті вірні УГКЦ та церковний комітет перенесли церковний іконостас, що був прикрасою всієї Буковини та вівтар Пресвятої Діви й Ісуса Христа до церкви Святого Миколая, що поруч на вулиці Руські ( чи міг хтось собі тоді подумати, що іконостас та вівтарі будуть знову повернені у на своє історичне місце ).

Лише в кінці 80-х років ХХ століття розпочалась реабілітація УГКЦ та її вірних в Україні. У вересні 1989 року рух за легалізацію УГКЦ церкви на Буковині набрав організованих форм. Ініціативний комітет, який до легалізації церкви збирався в помешканні пані Мирослави Мельничук у листопаді 1989 року комітет отримав від Міської Ради дозволу на проведення Богослужіння перед дверми зачиненої церкви.

8 січня 1990 року чернівецькі Греко – Католики провели першу легальну відправу біля дверей собору Успіня Пресвятої Богородиці. Першим, хто провів богослужіння був отець Микола Семкайло з Івано – Франківська. Пізніше була зорганізувалась сама громада у вересні 1989 року. У богослужіннях одними з перших були священики ; Віктор Флоров, Тарас Сеньків, Микола Симкайло. В подальшому під тиском громади та демократичних сил Буковини собор офіційно було відкрито 6 жовтня 1991 року. Перший постійний парох після відкриття церкви був отець Іван Качанюк, а першим деканом став Тарас Сеньків його наступником було призначено отця Михайло Косила.

Собор було підпорядковано Івано – Франківські єпархії. Собор довгий час знаходився під складом і тому був у жахливому вигляді тому громада зразу взялась за його ремонт. У жовтні 1991 року Буковину відвідує кардинал Мирослав – Іван Любачівський. 31 жовтня 1993 року в місті Коломиї відбулась інтонація Владики Павла Василика єпископа – ординарця Коломийської – Чернівецької єпархії. Після переговорів із Братами Православними,та з допомогою тоді народного депутата Тараса Кияка іконостас та два вівтарі було повернено 25 січня 1995 року. Іконостас та вівтарі зайняли своє достойне місце в Соборі Успіня Пресвятої Богородиці. Церква немов у друге отримала Серце Ісуса. Нажаль ще до сьогодні в миколаївські церкві залишились церковні речі – це вівтар Святого Йосафата зроблений отцем Петром Кулішем, мощі святих із печаткою Римського Архієрея та Митрополита Андрія Шептицького.

Відремонтований собор органічно вписався у архітектурний ансамбль нашого міста і красується своєю архітектурою, немов щойно побудований. В цьому році соборі виповнилося 190 років.

Степан КАРАЧКО, краєзнавець
фото автора

Голова нашого міста, Антон Кохановський

Кожен чернівчанин знав його в обличчя, і люди називали його батьком Чернівців.

«Батько міста» – так шанобливо називали бургомістра Антона Кохановського чернівчани, і кожен знав його в обличчя. Він був справедливою людиною, однаково ставився до усіх прошарків населення, допомагав убогим, сиротам. Антон Кохановський витрачав власні кошти на парки, сквери, спорудження пам’ятників. Він же подарував нашому містові годинник, який і досі знаходиться на ратуші.

Працюючи понад чотири десятиліття на виборних посадах, він досягнув настільки вагомих і довготривалих результатів у розбудові міста і краю, що вони відчутні і в наш час. Особливо помітний слід в історії Чернівців залишив другий автономний бургомістр Антон рицар Кохановський фон Ставчан (1866-1874 та 1887-1905 роки). Якраз з його іменем пов’язане становлення Чернівців як міста європейського типу. В той час значно зросла ділова активність у місті, почало розвиватись виробництво та торгівля, Чернівці стали міжнародним транспортним центром. Була відкрита продовольча біржа, завершено будівництво водогону та каналізаційної системи, розпочала роботу перша електростанція, започатковано електричний транспорт, збудовано ряд визначних архітектурних споруд міста, а справжнім вінцем його діяльності стало спорудження міського театру.

* *Антон Кохановський (Аntoni Kochanowski) народився 17 листопада 1817 року у Тернополі в сім’ї дрібного службовця польського походження. У 1823 році батьки переїхали до Чернівців, де юний Антон здобував середню освіту. Навчання продовжив на правничому факультеті Львівського університету, потім працював у Станіславі. 1850 року Кохановський повернувся до Чернівців, де став адвокатом, а вже через 18 літ очолив Буковинську палату адвокатів.
*1864 року А. Кохановського було обрано депутатом першого складу міської ради. Завдяки орга-нізаторським здібностям, цілеспрямованості і виваженості, вмінню спрямовувати роботу колег у конструктивне русло в 1866 р. депутати обрали його бургомістром.
Через два роки А. Кохановський обирається депутатом Буковинського ландтагу (сейму) і заступником крайового старости (голови ландтагу). Очолює виконавчий комітет вищого органу крайового самоврядування Буковини. У 1871 році його було обрано послом (депутатом) Державної Ради Австрії (парламенту), а навесні 1874-го депутати ландтагу обрали Кохановського крайовим старостою. Він склав із себе обов’язки бургомістра, проте залишився депутатом міської ради.
*Антон Кохановський на крайовому та державному рівнях послідовно відстоював інтереси Чернівців й активно лобіював проект заснування Чернівецького університету. З його ініціативи в 1874-1875 рр. було споруджено Буковинський ландтаг (нині – Міський палац школярів і юнацтва на вул. Митрополита А. Шептицького, 10), відкриття якого відбулося 4 жовтня 1875 р. у формі урочистого прийому з нагоди заснування університету.
*Антон Кохановський працював на посаді крайового старости до 1884 р. Йому йшов 70-й рік, коли помер бургомістр В. фон Клімеш. Але й у поважному віці Кохановський зберіг молодечу енергію, чистий розум і прогресивні погляди. Ці якості, помножені на величезний досвід, дали підставу депутатам міської ради навесні 1887 р. знову обрати його бургомістром Чернівців.
*Розуміючи, що місто не може розвиватися без водогону, каналізації, електромережі й громадського електротранспорту, Кохановський шляхом конкурсу організував будівництво водогінної системи й каналізації, які було здано в експлуатацію 2 листопада 1895 р. Як наслідок – значно поліпшився санітарний стан будинків і вулиць. Одночасно будувалася електростанція і проводилася електрифікація. 5 лютого 1896 р. на центральних вулицях уперше засяяло електричне світло, а 3 березня вже й у ратуші “була саля нарад вперше електрична освітлена. З тої нагоди зробили радники овацію свому Бурмистрови”. 18 липня 1897 р. у місті розпочався трамвайний рух. А. Кохановський був президентом Чернівецького товариства електростанції і трамваю, адже ці підприємства, збудовані на комунальні кошти, перебували в комунальній власності.
*Згодом міська рада на чолі з А. Кохановським ухвалила покрити вулиці бруківкою, на що було виділено значні кошти. Вінцем діяльності бургомістра стало спорудження нового театру. Провідні банки охоче надали місту, яке динамічно розвивалося, солідні кредити, що дозволило у рекордні строки – лише за 15 місяців – збудувати справжній храм муз, який за архітектурою та інтер’єрами належить до найкращих театральних споруд Європи. На початку XX ст. Чернівці набули того європейського вигляду, яким громадяни міста пишаються і понині.
*За посадою Антон Кохановський упродовж багатьох років очолював Міську раду шкільництва, Місцеву санітарну раду, Раду у справах нужденних і Фонд нужденних. Він був членом правлінь фінансово-промислових установ, створених за участю міської ради, зокрема Буковинської ощадної каси. За його сприяння у 1900-1901 рр., було збудовано прекрасне приміщення дирекції цієї першої (за часом створення) у Чернівцях і на Буковині банківської установи (нині – Художній музей). Бургомістр був також віце-президентом (акційного) Товариства місцевих залізниць Буковини.
*Ще на початку 60-х років XIX ст., коли було дозволено створювати громадські організації, Кохановський став членом-засновником, а згодом і головою Товариства плекання музичного мистецтва на Буковині, або Музичного товариства, завдяки старанням якого у Чернівцях було збудовано концертний зал (нині – філармонія). Він належав до ініціаторів створення і був головою Товариства прикрашення Чернів-ців, яке ставило за головну мету озеленення міста. А. Кохановський і члени товариства досягали цієї мети, головним чином, за членські внески – власні кошти. Вони за-клали теперішній парк ім. Ю. Федьковича, скверик на розі вулиць Головної і Шкільної тощо. А. Кохановський був членом-засновником і заступником голови Буковинського промислового музею – своєрідної виставки досягнень Буковини, починаючи від народних промислів і закінчуючи виробами місцевих промислових підприємств. Він активно сприяв будівництву приміщення цього музею (нині – відділення Укрсоцбанку).
*Антон Кохановський був почесним членом різноманітних товариств, почесним громадянином міста Чернівців (1889 р.) і кавалером орденів Австро-Угорщини, Росії та Ватикану. Імператор Франц-Йосиф І надав йому шляхетство (1873 р.) і титул барона (1898 р.).
*Навесні 1905-го, на 88-му році життя, Антон Кохановський звернувся до міської ради з проханням
увільнити його від обов’язків бурго-містра, які він виконував упродовж 26-ти років. Поціновуючи заслужену людину, депутати одноголосно ухвалили надати А. Кохановському звання почесного президента (українці казали – посадника) Чернівців і назвати його ім’ям одну з вулиць у центрі міста. Подякувавши колегам, він сказав, що має вже багато нагород і титулів, але цей вважає найвищою відзнакою своєї довголітньої праці. Можна не сумніватися у правдивості його слів, адже А. Кохановський віддав Чернівцям і Буковині найкращі роки життя. Незважаючи на похилий вік, він продовжував виконувати обов’язки депутата міської ради. Однак за три дні до 42-ої річниці його депутатської діяльності, у ніч на 10 вересня 1906 р., Антон Кохановський помер.
Завдяки надзвичайній працездатності і працелюбності, А. Кохановський досяг не лише високих посад, нагород і титулів, але й чималих статків, купивши помістя Ставчани (звідси – шляхетський додаток фон Ставчан). Та він залишався скромною і виваженою людиною, яка вбачала сенс життя не у власному збагаченні, а в діяльності, спрямованій на досягнення конкретних і вагомих для суспільства результатів. Будучи глибоко віруючим, Кохановський відзначався толерантністю і співчутливим ставленням до людей інших конфесій, не шкодував коштів на допомогу нужденним. Під час голоду й епідемії 1865-1866 рр., коли лише в Чернівцях померло 2276 осіб, він наказав виловити всю рибу зі ставків, що були в маєтку, привезти до міста і роздати людям. Як голова Фонду для нужденних А. Кохановський жертвував значні суми, які призначалися для лікування важко хворих чернівчан. Він подарував міській раді великий годинник чеського виробництва, що світився уночі. Встановлений на фронтоні ратуші, він і досі слугує чернівчанам.
*Звичайно, 26 років на посаді бургомістра і 42 роки депутатства викликають повагу. Проте особливе місце Кохановського в історії Чернівців – не в цих кількісних показниках, а в тому, що завдяки його цілеспрямованій і багато-гранній діяльності Чернівці наприкінці XIX ст. власними зусиллями спромоглися вирішити найскладніші на той час проблеми і ввійти у XX століття як перспективний європейський центр. Це співзвучно сучасному етапу розвитку міста, яке швидко модернізується і впевнено здобуває європейську перспективу.
Згідно з адресними книгами, які видавалися з 1895 р., останні 11 років життя Антон Кохановський проживав у будинку на Центральній площі, 5. Там же він відійшов у вічність.
*Вдячні чернівчани пам’ятають все, що зробила ця талановита і віддана рідному місту і його мешканцям людина. І зустрічаючи чергову річницю від дня народження Антона Кохановського, ми віддаємо йому велику шану і повагу за значний внесок у розбудову Чернівців, розвиток економіки та житлово-комунальної інфраструктури міста.

А. Кохановський отримав шляхетство (1873 р.) і титул барона (1898 р.), був нагороджений цісарем орденами Залізної Корони 3-го ступеня (1872 р.) Франца Йосифа (1875 р.), Залізної Корони 2-го ступеня (1884 р.), російським урядом – за допомогу при гасінні пожежі у м. Новоселиці – орденом Св. Анни 2-го ступеня (1888 р.), папським орденом Св. Георгія із зіркою та званням Командора ордену (1898 р.), на його честь назвали одну з центральних вулиць міста. Проте найбільшою відзнакою було звання почесного президента Чернівців та почесного громадянина міста. “Батько міста, якого кожен чернівчанин знав в обличчя”, помер вночі проти 10 вересня 1906 р., його з почестями поховали в родинному склепі на території нинішнього заповідника “Кладовище на вул. Зеленій”.

Степан Карачко

Усі, хто коли-небудь писав про Чернівці, обдаровували це місто численними епітетами та метафорами. «Маленький Відень», «чарівна і неповторна столиця буковинського краю», «неофіційна столиця Європи».

Припускають, що назва міста походить від велелюдного міста-фортеці на південних рубежах Галицької держави, що мало назву “Чернь” або “чорне місто”, збудованого на лівому березі річки Прут. Можливо ця назва походила від чорних дубових, перекладених чорноземом, стін фортеці, яка була повністю зруйнована монгольським завойовником Бурундаєм і жителі з 1259 року переселилися на правий берег ріки Прут. З 1359 року місто стало частиною Молдавської держави. Перші письмові згадки про місто були знайдені в рукописах молдавського господаря Олександра Доброго, які він видав львівським купцям 8 жовтня 1408 року. Кожен рік ця дата святкується як офіційний день міста. Місто в той час було розташоване на перехресті шляхів з північно-західної Європи на Балкани і в Туреччину. З 1457 року воно стало центром проведення ярмарків та адміністративним центром для всього регіону…

А як святкували сто років тому наші городяни день свого улюбленого міста? Про це піде мова далі.

Ініціатива відзначення 500-ліття ювілею належала професору Чернівецького університету доктору Раймунду Фрідріху Кайндлю. На засіданні Чернівецького міського магістрату радник доктор Антон Норст вніс пропозицію належним чином відсвяткувати день 500-річчя першої документальної згадки про Чернівці, що співпадала ще із 60-літнім ювілеєм цісаря Франца-Йосифа та 100-літнім ювілеєм вищої цісарсько-королівської гімназії. Зокрема, професору Кайндлю було запропоновано написати книгу з історії міста. Він вдячно сприйняв цю пропозицію і пообіцяв вчасно справитись із роботою та передати частину книг у розпорядження магістрату. На засіданні магістрату 29 лютого 1907 року, після доповіді радника Вендера, було прийнято рішення посприяти досліднику Кайндлю в написанні історії Чернівців та надати йому допомогу при оформленні ювілейного видання книги.

Підготовка до святкування розпочалася ще весною того ж року. Всі городяни мали змогу підключитися до цього дійства і таким чином виявити шану та любов до рідного міста. Загальну підтримку отримала пропозиція затвердження міського прапора та герба.

З цією метою президія Буковинської крайової управи звернулася до архівів Відня із запитом стосовно герба міста Чернівці. Однак відомостей про це не було виявлено ні у міністерстві внут-рішніх справ, ні у придворному архіві.

За свідченням відомого дослідника історії міста Франца Адольфа Віккенгаузера, місто Чернівці мало герб ще у 1784 році.

І хоч підтвердити ці дані документально не вдалося, проте було знайдено першу міську печатку. На ній зображено відкриту міську браму із сімома зубцями, над якими – у два ряди – розташовано вісім каменів (цеглин). У центрі брами знаходився державний герб: двоголовий цісарський орел, на грудях якого – щиток, перетятий горизонтальною лінією. Внизу під міськими воротами вміщено дві перехрещені лаврові гілочки. Зробивши повний детальний опис зображеного на печатці, надіслали клопотання про затвердження герба міста Чернівці до міністерства внутрішніх справ Австро-Угорської імперії.

20 червня 1908 року міністерство внутрішніх справ повідомило Буковинську крайову управу про те, що, “Його цісарсько-королівська Величність високим рішенням від 18 червня цього ж року дозволила використання герба міста Чернівці згідно з доданим описом правильного зображення. Про це необхідно сповістити міську управу, а для виготовлення диплома слід надіслати збір у сумі 330 корон”. В архівному фонді Буковинської крайової управи зберігся опис затвердженого герба нашого міста: червоний щит, на ньому – увінчана сімома зубцями кам’яна міська брама; над зубцями – вісім вільно ширяючих каменів у два ряди по 4, причому, камені верхнього ряду дещо менші, ніж нижнього; у відкритих воротах видніється червоноязикий, позолочений двоголовий орел, обидві голови якого увінчані золотими коронами, у правій лапі – меч і скіпетр, у лівій – держава; на грудях двоголового орла – червоний щиток, перетятий сріблястою лінією, оповитий ланцюгом ордена Золотого Руна. По центральному краю орнаментальна бронзова облямівка щита завершена срібною мурованою короною з п’ятьма помітними виступами.

Одночасно міська влада потурбувалася і про прапор. Виявилося, що дозвіл на використання зображення герба міста та цісарського орла на міському прапорі надала прихильна до Чернівців цісарева Марія Терезія ще в 1834 році.

Отож до святкування 500-річчя першої документальної згадки про Чернівці місто отримало офіційні герб і прапор.

Напередодні ювілею в чернівецьких газетах з’явилося чимало статей з історії міста. Найбільше матеріалів вмістила газета “Czernowitzer Allgemeine Zeitung”. Серед них варто назвати статті д-ра Кайндля: “Перша документальна згадка про Чернівці”, “Цісар у Чернівцях 1751, 1855, 1880 років”, “Перша присяга в Чернівцях”; статтю д-ра Менчеля “Чернівці”, д-ра Преліпчану “Геологічний опис Чернівців та околиць”, статтю бургомістра Фюрта “Ювілей”, віце-бургомістра д-ра Вайсельбергера “Свято 500-ліття крайового міста Чернівці” та інші.

До урочистостей місто набуло святкового вигляду: на вітрі майоріли крайові хоругви, будинки гарно прикрасили, ввечері засвітилися сотні ліхтариків. Особливо виділялося приміщення ратуші. Його прикрасили згідно з планом, розробленим архітектором Зайнгольдом. Заздалегідь зробили ремонт у залі засідань: замість старої підлоги вистелили паркет, встановили трибуну, облаштували окремий вхід для репортерів газет. Оздобили фасад. З електричних гірлянд виклали графічні зображення герба міста та цісарського орла. Про святкову дату нагадував і плакат із написом 1408-1908.

Від імені магістрату всім містам-побратимам було надіслано запрошення на урочистості. Першими на свято прибули представники Відня: віце-бургомістр д-р Ноймайєр з міськими радниками Томолою та Найдлем. На вокзалі їх зустрічали бургомістр Фюрт і радники Лео та Гайнріх. Від керівництва християнсько-соціальної партії гостей з Відня вітали Адальсбергер зі студентами.

Ввечері 17 вересня прибули представники Львова та Кракова: бургомістр Ашкеназі, віце-бургомістр Сючинський із сімома радниками, президент Кракова Лео, депутат сейму Саве та д-р Ернест Бандуровський.

Віденські гості повечеряли в ресторані “Чорний орел”, наступного дня поснідали в кафе “Європа”, після чого в супроводі бургомістра Фюрта, віце-бургомістра Вайсельбергера, радників Лео Брунштайна, Галіпа та д-ра Кайндля здійснили екскурсію містом. Віце-бургомістр Відня Ноймайєр був зачарований красою Чернівців.

Свято розпочалося в Синодальній залі резиденції буковинських митрополитів. Серед присутніх були: президент краю Октавіан барон Блайлєбен з дружиною, д-р граф Ецдорф, архієпископ д-р Володимир Репта, генерал-майор Екгард-Францесконі разом з комендантом корпусу Карлом графом Ауерспергом, віце-бургомістр Вайсельбергер, заступник крайового маршалка д-р Смаль-Стоцький з дружиною, румунський консул Джорджеску, крайові радники Захар, Сіміонович, д-р Штраухер та інші.

Спершу відбулася святкова церемонія освячення міського прапора. Бургомістрові вручили почесний ланцюг і диплом. В останньому йшлося про те, що міщани передають прапор і ланцюг під захист теперішнього бургомістра пана Фелікса, рицаря Бреве, названого Фюртом, цілими і непошкодженими. Вони повинні передаватися його наступникам. І так має бути в усі часи.

У церемонії освячення прапора взяли участь Габріела фон Блайлєбен, Еліза баронеса Василько, баронеса Фюрт, президент краю Октавіан Блайлєбен, заступник крайового маршалка д-р Смаль-Стоцький, генерал-майор Екгард-Францесконі, представниці німецького, українського, румунського, юдейського, польського жіночих товариств. До древка прапора прикріпили освячені в національних храмах стрічки.

Зі святковою доповіддю виступив д-р Раймунд Кайндль. Після нього з вітальною промовою до присутніх звернувся бургомістр Фюрт. Він говорив про дружні стосунки всіх націй міста, об’єднаних спільною господарською діяльністю, про те, що з містечка, як його раніше називали, Чернівці стали містом із сучасним рівнем благоустрою, де виросли величні споруди, проведено водопровід, кана-лізацію, освітлення та прокладено трамвайну лінію.

Привітали городян і гості – представники Відня, Кракова та Львова.

Вітальні телеграми надіслали архі-єпископ д-р Більчевський, міністр внутрішніх справ д-р фон Бінерт, кра-йовий маршалок барон Василько, принц Гоенлое та інші.

Ввечері в міському театрі відбулася святкова вистава, в якій взяли участь представники всіх національно-культурних товариств краю.

Ювілейне свято закінчилося прийомом у залі засідань магістрату. На ньому побували представники міської влади, репортери газет, гості та найпочесніші громадяни міста.

Попередньо планувалися ще й народні гуляння, але тут свої корективи внесла природа: вже зранку 20 вересня розпочався дощ, який не вщухав протягом усього дня. Про цю неприємність Буковинська крайова управа навіть сповістила міністерство внутрішніх справ у Відні. Проте, незважаючи ні на що, свято вдалося.

До ювілею міста у видавництві Пардіні вийшла розкішна книга “Історія Чернівців з найдавніших часів до сьогодення, присвячена 60-літньому ювілею Його Величності Цісаря Франца Йосифа, та в пам’ять про першу документальну згадку про місто Чернівці”. Автор книги – Раймунд Фрідріх Кайндль. На її видання було виділено 1800 корон. Варто зазначити, що цю книгу перекладено українською мовою, і сьогодні вона доступна всім, хто цікавиться історією нашого міста до початку ХХ століття. До слова, відзначення 500-го дня народження Чернівців обійшлося місту в 22 695 корон, що на той час було досить немалою сумою.

Надіюсь що 600 річчя нашого міста буде гідно вшановане нашою владою на всіх рівнях і в 2108 на 700 літній ювілей про це розкажуть архівні документи.

P.S. Грамоту першої загадки про наше почали шукати, ще сто один рік тому коли наше славне місто святкувало свою ювілейну дату -500 річча.

Мої пошуки цієї грамоти тривали 2 роки і 20 жовтня 2007 року прийшов лист з Державного Історичного музею за підписом кандидата історичних наук Андрія Дмитровича Яновського, що грамота є в відділі письмових згадок, фонд №17опис №2 одиниця зберігання 116 і вони готові надати архіву та місту копію грамоти. Як вона потрапила до Москви і там зберігалась у чудовому стані до сьогодні залишається загадкою?

Степан Карачко, краєзнавець, член спілки архівістів України

Фрагмент грамоти в перекладі звучить так:

«Божою милістю, ми Олександр воєвода господар землі Молдавською уклав з послами і купцями граду Львова наступний митний договір як вони повинні ходити товарами в нашу країну, заплативши митниці менше ніж раніше, а саме: Ті Львівні, які захочуть привести срібло в нашу країну, спочатку продадуть нам скільки нам буде потрібно, а що залишиться, продадуть і іншим…

Львів’яни отримували право мати в Сучаві свій будинок, тобто свій офіс, але в якому не мали права тримати корчму або варити пиво. За порушення цих заборон Львів’яни могли залишитися без цього будинку…

“У Чернівцях від німецького воза мито – 4 гроші, від вірменського – 6 грошів, від великої рогатої худини – один гріш, від 10 свиней – один гріш. Таке мите чернавське.

У Чернівцях вози не перевіряти, достатньо того, хто купець завіряє, що він не має заборгованого товару: куниць, срібла, воску та добрих коней місцевою породи Від воза з рибою платиться також мито, також як і від остальних.”

Це все те, що ми можемо зробити для нашого господаря, короля Польщі, всієї Галичини і Подолії і ми присягаємося зберегти у віка століть, не змінивши нічого з того що написали вище по християнському звичаю…

Свідками при складанні цього договору були: Пан Юрій староста, пан Міхайло з Дорохоя, пан Влад з Сирета, пан Оане Ворник з Сучави, пан Яцько, пан Ляш пахарник, а з боку міста Львова були свідками посли: Мачико Куліковськи, Земірстан Ханес, Ханес Верзест, Русявий Никліус і писар Львова Ханес. Для більшої вірності ми довірили нашому вірному братові Логофету написати і ставити наш великий герб.

Сучава, 6910, жовтень 8.

Текст, який безпосередньо стосується стягування митних зборів в Чернівцях займає не більше 7-8 %.

Зміст решти тексту відноситься до інших міст і населених пунктів, як Молдови так і Польщі, Угорщини, Мунтенії, Валахиі, Галичини, Подолії. Приведемо назви цих населених пунктів в порядку їх появи в договорі.

Черновіц, Львів, Сучава Четатя Албе (Аккерман), Тігина (Бендери), Бакеу, Бістріца, Бая, Молдавіца, Брашов, Тротуш, Каменіца (Каменец-подольськ), Дорохой, Сирет, Хотін, Роман, Нямц (Пятра-нямц), Бирлад.

До слово «Чернівці» зустрічається в документі 6 разів, Львів – 5 разів, Сучава – 19 разів, Тігина 2 рази. В грамоті згадується всього 22 населених пункти.

Пошук оригіналу грамоти у Чернівцях розпочали ще в1908 рокці під час підготовки до 500-річчя міста з ініціативи відомого історика Фрідріха Кайндля.

За логікою речей вона могла тоді зберігатись у львівському історичному архіві. Але тоді там уже її не було. І в Україні теж.

Мої пошуки цієї грамоти тривали близько 2 роки і буквально 30 жовтня 2003 року прийшов лист з Державного історичного музею за підписом кандидата історичних наук Андрія Дмитровича Яновського що грамота є в відділі письмових згадок, фонд №17опис №2 одиниця зберігання 116 і вони готові надати архіву та місту копію грамоти.

Як вона потрапила до Москви і там зберігалась у чудовому стані до сьогодні залишається загадкою?

При нагоді, хочу подякувати всім керівникам архівів та музеїв України, Румунії, Молдови та Росії за допомогу у мої пошукові справі та підтримували мене морально.

Особливо хочу подякувати директору Державного історичного музею міста Москви пану Шкурко.

Працюючи з архівними документами Державного архіву Чернівецької області, провідний спеціаліст архіву Олег Кугенко виявив документ, що стосується сина Сергія Єсеніна. Тривалий час документ був невідомий та й про перебування Олександра Сергійовича Єсеніна-Вольніна у місті Чернівці фактично ніхто не підозрював. Серед архівних документів Міської ради 1949 року віднайдено його заяву на отримання квартири у Чернівцях від 05.07.1949 року та рішення виконкому Міської ради депутатів трудящих від 14.07.1949 року за підписом Голови міської ради Котко Полікарпа Архиповича про виділення йому квартири.

Раніше йому виділили кімнату в гуртожитку ЧДУ, де він не міг проживати в зв’язку з переїздом матері та дружини на Буковину. На жаль, молодший Єсенін так і не перебрався до помешкання на вулиці Університетській, його арештували.

Трохи біографії:

Народився Вольнін Олександр у Ленінграді 1924 р. Син поета Сергія Єсеніна (незаконно народжений).

1946 р. з відзнакою закінчив механіко-математичний факультет Московського університету. Під час Вітчизняної війни юнака не прийняли до солдатських рядів через психіатричний діагноз (клеймо душевнохворого переслідувало його всі роки життя в СРСР).

Ще студентом він став відомий, як поет. Часто зачитував публічно вірші. 1949 р. закінчив аспірантуру НДІ математики при МДУ і захистив кандидатську дисертацію з математичної логіки в Чернівецькому університеті. Тут він незабаром був арештований органами держбезпеки за читання своїх віршів у колі близьких друзів. Молодого поета відправлено на примусове лікування в Ленінградську спецпсихлікарню.

Про знайомство батьків.

1920 року Єсенін познайомився з поетесою та перекладачкою Надією Давидівною Вольніною.

Надія з юності писала вірші, брала участь у роботі поетичної студії “Зелена майстерня” під керівництвом Андрія Білого, восени 1920 року приєдналася до течії імажіністів. Тоді почалася дружба з Сергієм Єсеніним. Публікувала свої вірші, читала їх з естради в “Кафе поетів” і “Стійлі Пегаса” — так називається “кавовий” період поезії. 12 травня 1924 року, після бурхливого роману з Єсеніним у Ленінграді народився син Сергія Єсеніна та Надії Вольніної, який у майбутньому стане відомим вченим-математиком, правозахисником та послідовником свого батька.

У 1950 р. Вольніна вислали в Караганду, де він потоваришував зі знайомими ще зі своїх московських часів поетами: Наумом Коржавіним і Юрієм Айхенвальдом.

1959 р. Вольніна знову помістили у психіатричну лікарню з діагнозом шизофренія і протримали там близько двох років. Водночас за кордоном публікують його філософське есе під назвою «Вільний філософський трактат» і збірник віршів «Весняний лист» – другий після справи Бориса Пастернака. Це випадок, коли радянський громадянин наважився друкуватися за кордоном під власним ім’ям. Після виходу з лікарні 1961 р. Вольнін став позаштатним науковим співробітником Інституту наукової інформації (ВІНІТІ) і працював там до виїзду з СРСР. Займався реферуванням та перекладами зарубіжної математичної літератури, писав статті для «Філософської енциклопедії».

Есенин-Вольнін — один з основоположників правозахисної ідеології: він пропагував ідею апеляції до радянських законів з метою виправдання дій інакомислячих. Разом із тим він не лише говорив про це у колі друзів, але й здійснив ряд практичних кроків у рамках правового підходу до вирішення суспільних колізій.

Після арешту в вересні 1965 р. письменників Юлія Даніеля та Андрія Синявського Вольнін склав (спільно з Є. Строєвим і В. Нікольським) текст «Цивільного поводження» з закликом зібратися 5 грудня 1965 р. на Пушкінській площі у Москві на «мітинг гласності». Наприкінці 1967р.- початку 1968р. Вольнін став одним із організаторів петиційної кампанії навколо «процесу чотирьох». Написана 1968 р. його «Пам’ятка для тих, кому доведеться допити» служила незамінним Посібником для дисидентів в їхньому правовому протистоянні радянській каральній системі.

Черговий висновок забрати Вольніна до психіатричної лікарні (1968р.) зумовив широку кампанію протесту серед радянських і зарубіжних математиків, у тому числі академіка Андрія Сахарова, з яким він співпрацював.

У листопаді 1970 р. Вольнін став експертом Комітету прав людини — незалежної асоціації. Його ціллю було вивчати проблеми прав людини та правове просвітництво в СРСР.

Брав участь у роботі Комітету, написав кілька доповідей про право на захист та про право психічно хворих і про міжнародний пакт про права людини.

1972 р. Радянський уряд змусив його емігрувати до Сполучених Штатів Америки, де він і надалі займався наукою та правозахисною діяльністю. Сьогодні Олександр вже у поважному віці і любить спілкуватись з пресою де завжди пригадує найкращі та найщасливіші дні перебування в Чернівцях.

По углам заснули мухи

По углам заснули мухи,

Жадно жрут их пауки;

Чинят кислые старухи

Пропотевшие носки;

Головой тряся плешивой,

Одноглазая в очках

Поднимает спор крикливый

О тринадцати рублях.

Говорит, как ведьма злая:

«Всякий воровать горазд!»

Ей в ответ твердит другая,

Что ни черта не отдаст

(Черный плат надет на стерве;

Весь в морщинах, рот обвис;

То ли сопли, то ли черви

По морщинам полились…).

Мальчик спит под образами;

Ничего не знает он,

И закрытыми глазами

Точно в книгу смотрит в сон.

…Одноглазые злодейки

Будто штопают носки,

А в углах – четыре змейки

Засыпают от тоски,

А снаружи – холод лютый, И проходят стороной

Полулюди, полуспруты,

Все ломая за собой…

…Пожалели б хоть младенца,

Не кричите: он ведь спит! –

Так, сморкаясь в полотенце,

Пелагея говорит.

И к перстам прижатым пальцем

Перекрещивает плоть..

«Всем нам, грешникам-страдальцам,

Двери в рай открой, Господь!»

…Полотер огромной ложкой

Набивает рот пшеном,

И компания с гармошкой

Веселится под окном,

И на души всем страдальцам

Горько капает уют,

И дрожит под одеяльцем

Полумальчик-полуспрут.

Москва, I – 1941

Шизофрения

… Я дождался конца болтовни докторов

И пошел к ней. Смеркалось.

Я вошел и сказал, что не буду здоров…

- Рассмеялась!

…Я ей все рассказал (был белей мертвеца),

От конца до начала, -

Рассмеялась, как будто иного конца

От меня и не ждала…

…А на улице тихо светила луна –

И не только поэтам:

В эту лунную ночь разыгралась война

Тьмы со светом, -

И она (если все это было во сне, -

Значит, сон лицемерил)

Говорила так долго, и все о войне…

Я молчал и не верил,

Что сжигают Варшаву, Париж и Москву

Ради стран или денег:

Просто бьется в припадке, кусая траву,

Великан-шизофреник.

IX – 1941

Старі Чернівці. Елегантні, вишукані, неповторні. У них закохується кожен, хто бодай раз поблукав заплутаними вуличками, мальовничими подвір’ями з білизною на шнурках, хто поспілкувався з хитрими, але привітними чернівчанами, хто в компанії вродливих чернівчанок з постійним вечірнім макіяжем випив філіжанку кави в одній із прокурених кав’ярень. У Чернівців надзвичайна аура, дивовижний дух. Локальний космополітизм. Частку цієї атмосфери миру та толерантності гості міста назавжди залишають у своєму серці.

Без ратуші європейське місто почувається так само, як людина без документу про середню освіту. Вона – серце міста. Тут приймають укази, зустрічають шанованих гостей, а раніше тут ще й виносили вироки злочинцям. Саме ця будівля стверджує статус поселення і підкреслює його давню чи не дуже історію.

З кількох десятків збережених ратуш в Україні чернівецька, здавалося б, не відрізняється ані поважним віком, як кам’янецька, ані вишуканим силуетом, як ратуша в Добромилі, ані модернізмом, як івано-франківська красуня, ані іменем своїх творців, як бучацький магістрат. Але уявити без цієї споруди Чернівці неможливо вже протягом більш як півтори сотні літ. Придивимось до неї краще.

Ще в 20-х роках ХІХ сторіччя вирішено було звести у Чернівцях гарну споруду для магістрату. Планували будівництво, щоправда, в зовсім іншому районі міста, на окраїні, над високим урвищем над Прутом. Та інженер Адольф Марін, німець з Калуша, розумів: місто буде розвиватися в протилежному, південному напрямку. Він 18 років доводив правоту своєї думки – і таки добився свого. Рішення про будівництво прийняли в 1830 році.

Та мусило пройти ще 11 років, перш ніж 14 березня 1841р. Чернівецький магістрат підтвердив контракт, складений між доктором Христофом фон Петровичем і магістратом стосовно земельної ділянки N 298; що належала братам Христофу, Якобу і Петру фон Петровичам. Декретом від 24 квітня 1841 року за номером 7872 вона була куплена магістратом за 8000 флоринів для будівництва ратуші.

19 квітня 1843 року було закладено перший камінь у фундамент майбутнього магістрату. За старою традицією туди вклали кілька золотих монет і пергаментну грамоту з посланням до нащадків. І хоча зводили ратушу за типовим проектом, розробленим у Відні, та місце для будинку було вибрано ідеально.

За 4 роки в центрі бурхливо розвиваючихся Чернівців виросла ошатна споруда в стилі пізнього класицизму з високою баштою та внутрішнім подвір’ям. Спочатку магістрат мав бути двоповерховим, рішення про третій поверх з’явилося вже під час будівництва, у 1847-му році. І з того часу споруда завжди використовувалась за своїм прямим призначенням: бачила чернівецька ратуша і австрійських урядників, і румунських окупантів, і російських чиновників. Зараз над нею майорить український синьо-жовтий прапор, а фасад прикрашає греб міста.

З старих поштівок відомо, що ратуша за часів своєї молодості була прикрашена величезним мідним двоголовим орлом, символом Австро-Угорської імперії. Ця покрита золотом “пташка” оселилася на даху відразу після зведення магістрату – у 1847-48 роках, і покинула своє “гніздо” лише у 1914р. Позолоту, яку змивали сніги та дощі, відновили під час реставрації споруди у 1903-му, а потім… Потім почалася Перша світова, під час якої місто тричі потрапляло до рук російських військ.

2 вересня 1914р. поспішно встановлений віце-губернатор Басарабської губернії Сергій Євреїнов наказує міському голові Баканчі зняти ворожу птаху (хоча й на російському гербі красувався подібний біологічний двоголовий нонсенс). Голова передає наказ пожежникам, а ті… беруть і саботують розпорядження ворожої влади. Але чинять розважливо: замість зняти орла вони лише обгорнули його російським триколором. Хитро!

Рокіровки влади в місті продовжуються: австріяки знімають чужий прапор, а потім і самі знімаються з ледь-ледь насиджених місць у Чернівцях: сюди знову входять росіяни. Ті ж самі пожежники отримують той самий наказ: орла необхідно зняти. На допомогу лінивим вогнеборцям приходить страшезний холод: де це чувано працювати на такому морозі?

Російська влада наймає якогось архітектора, який демонтує орла та первозить його до дирекції поліції краю як цінний трофей. Та вивезти пернатого з міста не судилося: Чернівці знову оточили австрійські війська, за спішним збиранням манаток росіяни й не помітили, як все ті ж браві чернівецькі пожежники викрали з поліції орла і перевезли на зберігання в приміщення пожежної команди.

Коли австрійська влада знову закріпилася в місті, пожежники відразу похвалилися своїм подвигом. Першим рішенням відновленого магістрату було відновлення “орлиного гнізда” на дахівці вежі, а ще – виготовити дерев’яну копію птахи. Традиція робити буквально липових орлів зародилася у Відні. Таким чином у військову пору в Австро-Угорщині збирали додаткові кошти на благодійництво: людина могла купити цвяхи, які забивали в дерев’яного орла, тим самим допомігши сиротам та вдовам.

Орла бучно встановили на попередньому місці лише 16 червня 1916 року. Та ненадовго: російські війська втретє захопили місто і вивезли-таки трофейну птаху до своєї країни. А її дерев’яна копія помандрвала з австрійським військом аж до Праги…

Ще одна цікава особливість чернівецької ратуші: на ній розміщено відразу два годинника. Один показує час на ратушній вежі, а інший, подарунок міського голови Антона Кохановського (1817-1906), встановлено на фронтоні будівлі. Цей годинник, циферблат якого світився вночі, мер замовив у Празі і презентував улюбленому місту під час свого повторного обрання на пост бургомістра. До речі, А.Кохановський, справжній “батько міста” з 1866 року, очолював буковинський край найдовше в історії: загалом 26 років. А депутатом міської ради він був протягом 42 років – унікальний випадок в історії!

За його управління в місті звели прегарний театр, електростанцію, великий будинок для сейму, запустили трамвай, забрукували вулиці. А у віці 88 років А.Кохановський сам попросив звільнити його від обов’язків міського голови – через поважний вік. 50-метрова башта ратуші розташувалася на не на жарт глибокому фундаменті: 6 метрів. Адже ратуші, “візитки” європейських міст, будували на віки.

Ця споруда виконувала не лише представницьку, а й цілком нагальну функцію – використовувалася як пожежна каланча. На балкончику, звідки відкривався чудовий вид на все місто і аж за Прут, цілодобово чергував пожежник. І якщо раптом траплялося лихо, він вивішував червоний прапор, а вночі запалював ліхтар з того боку, де горіло. Таким чином люди взнавали, в який біг бігти гасити полум’я.

Якось під час сильного морозу пожежник, що був напідпитку, чи то закуняв, чи то підсковзнувся і впав з високого балкону. На щастя невдахи, свіжовипавший сніг створив на даху ратуші м’яку – не м’яку, але цілком придатну “подушку” для летуна. Пожежник, занурившись в білі кучугури, навіть не зламав собі жодного пальця.

Можна сміливо стверджувати, що 12 листопада 2004 року у місті над Прутом народилася нова традиція: рівно о 12 годині пополудні на балкончик під годинником на ратушній вежі виходить трубач в народному строї – і на всі чотири сторони світу сповіщає, що “Там, на тому боці, там живе Марічка…” Послухати безсмертну мелодію Сабадаша збирається чималий натовп чернівчан та гостей міста. Це досить символічно. Адже саме звідси, з балкона ратуші, колись промовляли до громадян трьома мовами працівники магістрату, інформуючи про події у світі та місті. До речі, влаштуватися на роботу поліцейського не знаючи принаймні трьох мов у Чернівцях зламу ХІХ-ХХ століть було абсолютно неможливо!

А хто ж стояв на чолі цієї ратуші та господарював у нашому місті? Бургомістри, примари та голови які очолювали нашу міську ратушу:

Якоб рицар фон Петрович
1864 – 1866 р. р.

Антон рицар Кохановський фон Ставчан
1866-1874 р. р. 1887-1905 р. р.

Отто Амброз фон Рехтенберг
1874-1880 р. р.

Вільгельм фон Клімеш
1881-1887 р. р.

Доктор Едуард Райс
1905-1907 р. р.

Фелікс барон фон Фюрт
1907-1913 р. р.

Сало фон Вайсельбергар
1913-1914 р. р.

Георге Шандру
1917-1919 р. р, 1920-1922 р. р.

Теоіл Сіміонович
1919-1920 р. р.

Ніку Флондор
1920 р., 1922-1926 р. р, 1938-1940 р. р.

Барбу Грігоровіча
1926 р.

Доктор Раду Сбієра
1926-1927 р. р.

Доктор Ромулус Киндя
1927-1929 р. р.

Доктор Дімітрій Мармелюк
1933-1938 р. р.

Нікітін Олексій Іванович
1940-1941 р. р.

Кошовий Антон Іванович
1944-1945 р. р.

Грицай Олександр Никифорович
1945-1948 р. р.

Козачук Іван Федорович
1948 р.

Котко Полікарп Архипович
1949-1950 р. р.

Гутафель Віктор Іванович
1950-1954 р. р.

Михайловський Михайло Іванович
1954-1959 р. р.

Донченко Петро Іванович
1959-1964 р. р.

Толмач Василь Петрович
1964-1972 р. р.

Доцюк Володимир Федорович
1972-1985 р. р.

Каспрук Павло Михайлович
1985-1991 р. р.

Бойко Іван Васильович
1990 р.

Гродецький Георгій Дмитрович
1991 р.

Павлюк Віктор Ігорович
1991-1994 р.

Федорук Микола Трохимович
1994 р. по цей час.

Степан КАРАЧКО, краєзнавець